Вступ
У цій статті розглядається розвиток відмінностей в соціально-політичній організації на різних полінезійських островах. Такі розбіжності спостерігалися ранніми європейськими відвідувачами. Більшість їхніх описів датуються останньою чвертю XVIII століття, але деякі джерела відносяться до початку XVII сторіччя, включаючи журнали голландських мандрівників Шутена, Ле Майра, Тасмана і трохи пізніше Роггевена. Журнали подорожанинів часто містять дивні і детальні описи полінезійських народів та культур, з якими вони зустрічалися. І хоч часто не розуміючи споглядаюче, вони ретельно описували те, що учинилось перед ними — або те, що вони думали, що бачили. Як правило, підкреслювалися відмінності між культурами островів, але деякі мандрівники дивилися поза межі цих розбіжностей і бачили загальнішу картину, яка лежала в основі різних культур, з якими доводилося стикатися. Ці культури були, так би мовити, варіаціями умоглядної схеми. Найбільш чітке уявлення про єдину схему, можна знайти в журналі Джеймса Кука (James Cook 1969:279, 354-5), який під час свого візиту на острів Пасхи (Rapa Nui) в 1774 році відзначав:
За кольором, особливостями і мовою, вони [жителі островів Пасхи] настільки прив'язані до народів західніших островів, що ніхто не сумнівається в їхньому однаковому походженні. Дивовижно те, що один і той же народ поширився по всіх островах в цьому величезному океані, від Нової Зеландії до цього острова, тобто майже на четвертій частині Земної кулі. Багато хто з них на сьогодення не знає один про одного нічого, окрім того, що зафіксовано в старовинних традиціях. З часом вони стають усе більш різними народами, кожен з яких прийняв якийсь особливий звичай або повадку.
James Cook 1969:279, 354-5
Під час свого візиту на острів Пасхи в 1786 році, французький дослідник Лаперуз (Lapérouse 1987:60) підтвердив погляди Кука. Також Іоганн Райнхольд Форстер (Johann Reinhold Forster 1996:153, 172, 183), натураліст другої подорожі Кука (Cook 1772-1775), вказує в багатьох місцях своїх спостережень (див. також його сина: Georg Forster 1983:535) на схожість мов та культур полінезійців. Аналогічні спостереження були зроблені лейтенантом Кінгом (Lieutenant King 1967:1392-3) про третє плавання Кука. Думка, що в полінезійців загальна культура і спільна мова, хай навіть з різними варіаціями — сьогодні погоджена переважною більшістю тих, хто вивчає регіон.¹
В даній статті спочатку представлені дані про загальне походження полінезійців та древньополінезійськой культури, яка розвивалися на Гавайських островах, їхній батьківщині. Потім ми обговорюємо те, де була розташована ця батьківщина і як вони звідти потрапили на територію свого теперішнього проживання. Далі ми презентуємо ряд тематичних досліджень, що демонструють значні відмінності в полінезійській культурі, і шукаємо чинники, які зіграли свою роль в розвитку цих розбіжностей. Згодом, ми пов'язуємо відмінності в соціально-політичній організації з рівнем щільності населення на орних землях і очікуваним рівнем виробництва провізії. Для цього необхідний більш всеосяжний підхід до культур. У номотетичних термінах (див. Harris) пояснюємо виникнення відмінностей в соціально-політичній організації на різних островах, і, нарешті, представляємо результати наших досліджень.
¹ Наприклад, Buck 1960; Sahlins 1958; Goldman 1970; Kirch 1984; Kirch та Green 1987, 2001; Van Bakel 1989.
Батьківщина полінезійців
Думка про те, що всі полінезійці постали від одного і того ж первозданного стебла, як це сформулював Йоган Рейнхольд Форстер (Johann Reinhold Forster 1996:185), впроваджує питання того, звідки вони усе-таки прийшли. Місіонер Вільям Елліс приділяв багато уваги цьому питанню на початку дев'ятнадцятого сторіччя. Ретельно зваживши наявні в його розпорядженні докази (Ellis 1831,1:115-24), він прийшов до висновку, що вони [докази], безумовно, свідчать на користь їхнього походження від малайських племен, що населяють азіатські острови. Його погляди нагадують судження Лаперуза (Lapérouse 1987:282-4), який заявив що полінезійці, можливо, прибули з Індонезії або Філіппін, емігрувавши в Тихий океан через Меланезію. Немає жодних ознак того, що Елліс знав про погляди Лаперуза. Поняття азіатського походження також зустрічається у Пітера Бака (Peter Buck 1960:294, — також відомого як Те Рангі Хіроа/Te Rangi Hiroa), який обговорював цю ідею з деякими вождями Самоа в 1930-х роках.
Жителі Самоа ввічливо погоджуються з тим, що таке походження дійсно може бути характерне для інших полінезійців, проте твердо заявляють, що їх пращури, безумовно, не прибули з настільки віддалених районів; вони походять з Самоа, а не з Азії. Незабаром після цього він дізнався, що також на думку тонганців, перші людські істоти були розселені локально (Buck 1960:299). Бак ніколи не знав наскільки близькі ці історії, оскільки він помер в 1951 році, задовго до того як питання про батьківщину полінезійців було вирішене.
Після короткого періоду, коли Хеєрдал (Heyerdahl's 1952) обстоював американську батьківщину полінезійців, увага знову була зосереджена на південно-східній Азії (Heeren Palm 1955). Проте проти цього місця розташування висловлювалися серйозні заперечення морського характеру. Особливо той факт, що морякам довелося б справлятися з сильним зустрічним вітром і течією. Це утрудняло подорожі із заходу на схід, тим самим суперечачи можливості південно-східного азіатського походження. Крім того, Ендрю Шарп (Andrew Sharp 1957, 1963), який вказав на додаткові морські нюанси, стверджував, що хоч такі подорожі і здійснювалися, але вони були швидше випадковими, ніж навмисними. Ці провокаційні заяви стимулювали інтенсивні дослідження полінезійського мореплавання (Golson 1962; Lewis 1972; Finney 1979, 1996; Irwin 1990, 1992). Незабаром прояснилось, що Шарп недооцінив якість полінезійських морських судів та майстерність їх мореплавців. Це стало очевидним в 1960 році, коли археолог Роберт Саггс (Robert Suggs 1960, 1963) встановив, що Маркізькі острови були колонізовані близько 2,000 років тому полінезійськими каное, прибулими з району Тонга-Самоа. З тих пір увага була зосереджена на цих островах як можливому регіоні, де зародилася полінезійська культура (Green 1967). Вожді Тонга і Самоа, які близько тридцяти років тому суперечили Баку, врешті-решт, виявилися праві, оскільки вони жили в Полінезії, де Бак (Buck 1960/1938:296) по цілком зрозумілим причинам не знаходив розповідей про тривалі морські подорожі.
Кілька років тому, океанологи Патрик Кірх та Роджер Грін (Patrick Kirch та Roger Green 2001) представили те, що може стати остаточним висновком про батьківщину полінезійців: Гавайські острови; Древня Полінезія (на основі статті 1987 року). У ній показано, що полінезійська культура розвивалася в районі Тонга-Самоа, до якого також належать острови Увеа та Футуна. Тобто вийшла з ранньої культури Лапіта (відомої лише археологічно), колись процвітаючої на островах східної Меланезії (Green 1979; Kirch 1997). Члени цієї групи досягли району Тонга-Самоа близько 3,000 років тому, та у подальшому опинилися в ізоляції від інших народів Лапіти. В новому оточенні вони поступово розвивали древню полінезійську культуру (ДПК). Кірх і Грін детально реконструюють ДПК, використовуючи так званий метод тріангуляції, інтегруючи дані археології, антропології та лінгвістики. На їхню думку, між островами Тонга і Самоа цілком можливі подорожі. Хоч між островами даних груп, поза сумнівом, було багато контактів, такі подорожі не були позбавлені ризиків.² Можливо, в цьому випадку йдеться про більшу ізоляцію, припускають Кірх з Гріном. Допустимо і те, що вона сприяла розвитку незначної мовної/культурної диференціації між Тонга з Самоа.
У другій частині книги вони конструюють вміст древньополінезійської культури. Риси на основі археологічних джерел було найлегше вибудувати: типи будинків, посуд, їжа, знаряддя лову та інші матеріальні цінності можна вказати з великою точністю. Проте реконструкція їхньої соціальної і політичної організації, залежала головним чином від лінгвістичних і антропологічних даних (Kirch та Green 2001:201). Суспільна організація ДПК була заснована у відповідності з концепцією "Дому" Кірха і Гріна, базуючись не лише на архітектурному будівництві, але і на живих групах людей. Дім володів землею і іншим майном (каное, рибальські сітки), а також мав привілеї з титулами. Найбільш важливе те, що Кірх з Гріном (2001:204) встановили наступне — Дома організовані ієрархічно. Є археологічні дані, що свідчать про те, що тоді як загальна чисельність населення збільшилася, місцеві соціальні групи залишалися невеликими. Вони виділяють два типи соціальних груп — *kainanga та *kaainga. Ці *kainanga були великими і складалися з декількох *kaainga. Кірх з Гріном (Kirch та Green 2001:214) припускають, що лідером або титульним главою *kainanga був *qariki — жрець-вождь. До цього додають, що *kainanga складається з декількох *kaainga, які були ранжовані. Найвищим серед кількох *kaainga був рейтинг старшого родоводу, що прослідковує своє походження безпосередньо до однойменного пращура. Відповідно, ймовірно, з цього рангу були набрані лідери більшої *kainanga (Kirch та Green 2001:217). Це вже є відмінною рисою соціально-політичної організації полінезійців, позначеної в доповідях етнографів як "ремедж".³ Що стосується світу богів, предків і ритуалів, то археологічні дані практично відсутні. Є залишки будівель, які можна інтерпретувати як храми (marae) або могили, але чим керувалися, зводячи їх, точно невідомо. Слідуючи цим міркуванням, Кірх та Грін повинні були покладатися лише на етнографічні і лінгвістичні дані для побудови (вірогідного) вмісту ідеологічного фону древньої полінезійської культури. Вони стверджують, що такі поняття як mana, tapu і noa, вже були відомі. Стосовно концепції бога або богів в древній полінезійській культурі, то вони заявляють що єдиним богом древніх полінезійців ймовірно був Tangaloa. Боги Tane, Ru і Rongo виникли пізніше в східній Полінезії (Kirch та Green 2001:242). Вони також виявили, що "апофеоз та ритуальна мольба до предків" були практично універсальні в Полінезії. Таким чином вони дійшли висновку, що боги, як і пращури полінезійців, були ядром ритуальної системи. Саме з цим матеріальним і інтелектуальним багажем пращури-полінезійців покинули Гавайські острови у пошуках нових земель.
Тонкощі полінезійського мореплавання не є предметом даної статті. Ми посилаємося на наші попередні примітки, особливо на №2, і на нещодавні публікації Ірвіна (Irwin 1990, 1992). Представляючи тематичні дослідження, ми матимемо можливість повернутися до деяких аспектів мореплавання. Достатньо сказати те, що хоч далекі мандри, безумовно, знаходяться в межах можливого, як це було нещодавно продемонстровано подорожами на реконструйованій Хокулії (Finney 1979, 1996; див. Cachola-Abad 1993 і Weisler 1998, — про контакти між Гавайськими островами та іншими Полінезійськими островами), але все-таки більшість полінезійських мореплавань відбувалися в невеликих районах, таких як Тонга/Самоа/Фіджі, Острови Товариства, Токелаус і Гавайський ланцюг, як заявив Ендрю Шарп (Andrew Sharp 1957), і недавно повторив Ірвін (Irwin 1990:92-3; разом з тим див. Lewis 1972:277-309).
² Голландські мандрівники Шутен і Ле Майр (Shouten та Le Maire) зустріли коло Тонгатапу в 1616 році велике подвійне каное, екіпаж якого був виснажений через тривалу відсутність продовольства з водою (Engelbrecht та Van Herwerden 1945,1:51-3,178-80). Західний місіонер (1865:64, 76271) згадує ряд подорожей у цьому регіоні в середині дев'ятнадцятого сторіччя, які закінчилися катастрофою. Ті ж погляди можна знайти в Сари Фармер (Sarah Farmer 1855:219, 233). Марінер (Mariner 1819:276-85, 513) детально описує подорож тонганського вождя, який відправився з Ваву на Фіджі за сандаловим деревом, йому знадобилося декілька років, щоб завершити цей шлях. Немає підстав вважати, що у минулому мандрівки на даних землях були менш ризикованими.
³ Концепція "Дому", мабуть, особливо популярна серед археологів, які за допомогою цієї ідеї можуть реконструювати структуру поселень. Див. наприклад, Kahn та Kirch 2004 (особливо 13 діаграма). Антропологи, які знаються на реальних соціальних відносинах, багато років працювали з поняттям "ремедж", відповідно до визначень Sahlins 1958; Firth 1957,1963; і Davenport 1959. За допомогою концепції "ремедж", можна досить добре описати властивості полінезійської соціально-політичної структури, як і з концепцією "Дому". Олівер (Oliver 2002) в своєму недавньому огляді полінезійської культури уникає вибору між ними, використовуючи взамін термін "клан". Цікавий і такий момент, що Кірх з Гріном (Kirch та Green 2001) в своїй гавайській книзі регулярно використовують термін "конічний клан" для опису полінезійських соціально-політичних структур.
Деякі методологічні зауваження
Для вивчення відмінностей в культурі пращурів полінезійців, що зустрічаються на різних островах, ми використовуємо модель комплексної взаємодії (МКВ), створену первісно для пояснення формування ранніх держав (Claessen, Smith і Van de Velde 1985; Claessen та Van de Velde 1987; Claessen 2000a). Ми стверджуємо, що ця модель може бути використана для аналізу появи вождівств, правлінь (headships) та подібних соціально-політичних утворень (Earle 1997). У ній виділяють три чинники, або, швидше, набір чинників: ідеологія (домінування ідеології), включаючи не лише ідеї про релігію, богів, духів і предків, але й структури спорідненості, концепції права, освіти (Claessen та Oosten 1996); економіка (домінуюче положення економіки), включаючи засоби для існування, системи обміну, торгівлю, ринки, організацію праці, управління (Claessen і Van de Velde 1991) та формат суспільства (соціальний формат), в ньому розглядається загальне число людей відносно зайнятих в сільському господарстві, площа наявних земельних угідь і відсоткова доля придатних для обробки земель.
Взаємодіючи, ці чинники створюють умови, за яких з'являються і ускладнюються суспільно-політичні організації. Соціально-політична організація, що формується, у свою чергу, є четвертим чинником моделі, який взаємодіє з іншими трьома. Таким є нарис загальної моделі. Якщо ми хочемо застосувати її до реальних ситуацій, то наведені фактори є недостатньо конкретними, оскільки соціально-політичні події відбуваються не у вакуумі, а в певний час і у визначеному місці. Тому в аналіз слід включати дані про фізичне і соціальне середовище, у випадку Полінезії — острівне довкілля, навколишній океан і клімат (тропічний/субтропічний). До речі, чинники нашої моделі мають багато спільного з вимогами досліджень, сформульованими Кірхом (Kirch 1984:279-84) — явний випадок наукового зближення!
Оскільки в полінезійському випадку первинні поселенці принесли з собою древню полінезійську культуру (поширену на Гаваях), тобто техніку, рослини, звичаї, соціальні та політичні ідеї, а також релігію, є саме собою зрозумілим, що відмінності у фізичному середовищі островів, які вони колонізували, зіграли важливу роль в розвитку регіональних відмінностей. Розмір острова, топографія, родючість ґрунтів, кількість опадів, доступність, рифи, лагуни і наявні ресурси, — все це учинило глибокий вплив на формування соціального формату і економіки, а також неминуче позначилось на ідеології (Van Bakel 1989). І хоча нове оточення сильно вплинуло на колонізаторів, вони, в свою чергу, сильно впливали на нове для себе середовище, "знищуючи деякі ендемічні види, полюючи на інші, упроваджуючи нові, вирубуючи ліси і обробляючи землю. Одним з побічних результатів підсічно-вогневої обробки схилів хребта, наприклад, є їх прискорена ерозія і просідання ґрунту." (Clark 1996:448) Хоч ця цитата відноситься до Самоа, описане вище було також зафіксовано і на інших островах.
Тут слід зазначити два нюанси. Перший з них — модель зосереджена на тому, як розвиватимуться події. Вона не зосереджена на питанні того, чому вони сталися. З метою ж відповісти на це, можна почати з наступного — чого потребували люди, а саме: продовольство, джерело води, оселя, одяг, інструменти, секс, захист і так далі. У свою чергу, для отримання речей першої необхідності вони зобов'язані займатися такими видами діяльності, як: мисливство, рибальство, будівництво, — створюючи ненавмисно нове для себе середовище. Всі жителі повинні співіснувати з групами, що є сусідами, паралельно підшукуючи ресурси для виживання в природному середовищі. Коли поселення збільшується, починає виникати і розвиватись якась форма керівництва (див. Johnson 1982 — про необхідність лідерства; Claessen 2000a:163-7). Всі ці зміни вимагають від жителів дій, вибору стосунків з сусідніми групами, засобів для існування, а також місця для зведення нового житла. Прийняті рішення ведуть до наслідків, які могли бути не передбачені. Ван Парійс (Van Parijs 1981:47-50), досліджуючи цю проблематику, допускає, що люди при виникненні каменів спотикання, прагнуть знайти рішення, яке (як їм здається) може дати хороший/приємний/позитивний результат.
Ван Парійс пропонує використовувати загальніший термін для "оптимізації". Надалі він відзначає, що люди у пошуках рішень, як правило, не обирають зі всього діапазону теоретично можливих. З більшою вірогідністю вони звернуться до знайомих, випробуваних та гідних довіри рішень, які розроблені в їхньому поселенні: іншими словами — вибираючи місцеву оптимізацію. Безсумнівно і те, що не всі рішення принесуть очікувані результати. Деякі навіть можуть виявитися з часом катастрофічними. Інакше кажучи — лише взірці переживуть випробування часом. Такий собі варіант ідеї Дарвіна про виживання найсильніших.
Другий нюанс полягає в тому, що в наших тематичних дослідженнях ми робимо акцент на ситуації, яку виявили приїжджі раніше люди із Заходу. В більшості випадків мова йде про останню чверть вісімнадцятого сторіччя. Вони бачили і описували (з помилками, упередженнями і так далі) завершальний етап еволюції корінних полінезійських суспільств. Їх прибуттю було призначено потривожити і знищити традиційну культуру, яка постала перед ними. На щастя, їхні недосконалі описи все ще існують і багаторазово були доповнені результатами пізніших антропологічних досліджень. В той же час, археологічні знахідки дають нові дані, які допомагають прослідити розвиток різних острівних культур до більш далекого минулого.
Тематичні дослідження
А. Острови Тонга
Належним буде почати дослідження з островів, на яких розвивалася древня полінезійська культура — Тонга і Самоа. Ґрунтуючись на факті того, що природа собою встановлює певні рамки для людини (Van der Grijp 1993:6), аналіз Тонга почнеться з нарису природного середовища. Архіпелаг складається з 159 (в основному) невеликих островів, загальною площею 700 км². Найбільшими островами є Тонгатапу (256 км²) і Вавау (90 км²). Дані острови є кораловими, утворились вони у результаті накопичення рифів та атолів (Burley 1998). Присутня вулканічна активність. Клімат (на відміну від Самоа) субтропічний, а не тропічний. Середня температура коливається в районі 21-27°С. Опади випадають круглий рік, але є деяка різниця між сухим і вологішим сезоном (Koch 1955:11). Кількість поселенців на момент первинного контакту з європейцями оцінюється в 43,000.⁴ Площа орних земель фіксується в 85% від загальної, що складає близько 600 км². У зв'язку з цим середня кількість жителів на 1 км² оброблюваних угідь складає 72 людини. Острови Тонга — дуже родючі (Van der Grijp 1993:6; Kirch 1984:222; Burley 1998:340). Кук (Cook 1969:252, 261) високо оцінює якість тонганського землеробства: "Тут не було і дюйма пустки... через що виникало відчуття, немов мене перенесло на одну з найродючіших рівнин Європи".
⁴ Існує невизначеність відносно чисельності населення у той час. Наприклад, Лейтенант Кінг (Lieutenant King 1967:1364) згадував в своєму щоденнику наступне: "Не знаю жодного єдиного критерію, за яким можна було б зробити допустиме припущення". Марінер (Mariner 1819:165) вважає, що на островах Хаапай мешкало близько 5000 бійців. Макартур (Mcartur 1968:68) узагальнює усі відомі дані, але не робить висновків. За оцінками Классена (Claessen 1970:34), нараховувалось десь 50,000-60,000 жителів — іншими словами, число, яке в наші дні вимальовується завеликим. Запропонована в дослідженні чисельність 43,000, заснована на оцінці Гріна в 15,000-17,000 поселенців Тонгатапу (Green's; цитується в Aswani та Graves 1998:142). Якщо узяти середнє число осіб в 16,000, то можна виявити, що на Тонгатапу, площа якого складає 256 км², щільність населення у той час була близько 62 чоловік на км². Тим самим, це свідчить, що на весь архіпелаг ділянкою 700 км² припадає близько 43,000 (з відповідними корекціями) осіб.
Колонізація островів Тонга народом Лапіта відбулася близько 2800-2850 років тому (Burley 1998:351), або близько 900 року до н.е. Археологічний період Лапіта "який характеризувався наявністю прикрашеної кераміки", на Тонга завершився через два сторіччя." Втрата писаних гончарних виробів не типова для Тонга, але мала місце в інших районах західної Полінезії. Левова частина селищ Лапіта були невеликими і можуть бути витлумачені як села, у яких мешкало не більше ніж 3-4 родинні групи в кожному. У багатьох випадках, вони залишаються заселеними і на сьогодні. Сільськогосподарська діяльність спочатку мала другорядне значення, але з плином часу стала важливішою (Kirch та Green 1987:451; Burley 1998:354-5).
Протягом наступних сторіч виробництво глиняного посуду скоротилося і було повністю закинуто в 1550 років тому (близько 400-х років н. е.; Burley 1998:359). Є ознаки того, що до кінця гончарного періоду більшість, якщо не всі, мешканців Тонгатапу були осілими (Spenneman, цитуючи Burley 1998:363). У той же проміжок часу розвиток сільського господарства на засушливих землях став ключовим в забезпеченні ресурсами для існування. Також допускається і таке, що саме в цей відрізок часу був закладений фундамент для розвитку вождівств. Археологічних залишків за даний етап виявлено не дуже багато. Найбільш великими знахідками є поховальні кургани, деякі — земляні, деякі — з кам'яних плит. При створенні кам'яних курганів, ймовірно, використовувалася примусова праця залежних земляків і залучалися фахівці з роботи по каменю. Це може вказувати і на зародження соціальної стратифікації. Кірх (Kirch 1984:222) пояснює ці події збільшенням щільності населення, вважаючи, що всі землі, які є в наявності, вже використовуються і знаходяться під тією або іншою формою місцевого контролю:
Даний сценарій з аграрними ресурсами створює повноцінні умови для міжгрупової конкуренції, ведучи до підкорення слабких поселень — більшими. Найімовірніше, цей процес відбувався інтенсивніше на великих островах, таких як Тонгатапу і Вавау, де рання родова сегментація призвела до створення декількох незалежних, надалі конкуруючих вождівств. Якщо визнати можливим, що суперництво і супроводжуюче посилення місцевої влади, було у розпалі першого тисячоріччя нашої ери, то не дивно, що археологічні докази політичної ієрархії (у вигляді значних монументів) вперше з'являються приблизно в 1000-х роках н. е. (Kirch 1984:223)
Kirch 1984:223.
Судячи з усього, на початок другого тисячоліття нашої ери, один з родів на острові Тонгатапу — став гегемоном серед раніше незалежних декількох племен, між якими був поділений острів. Голова висхідної лінії родоводу прийняв титул tui tonga, Вождя Тонги. Історія його сходження до влади оповита міфами, хоча Асуані з Грейвзом (Aswani та Graves 1998:140) допускали, що це можна повністю пояснити застосуванням дарвінівського критерію відбору. Традиційна історія дає наступне пояснення:
Вродлива тонганська дівчина народила сина — Агоейту, що являв собою задум бога Тангалоа (Gifford 1929:52; Campbell 1992:7; Douaire-Marsaudon 1998:246-52). Згодом, він став першим Вождем Тонги і завдяки походженню шанувався як священний правитель.⁵
Протягом одинадцятого сторіччя вождь Тонги звів вражаючу споруду Ha'amonga-а-maui, яка являє собою фізичний доказ того, що він може керувати достатньо великим числом людей, необхідних для зведення такого монументу.
Також, приблизно в той же моменту часу поряд з королівською резиденцією в Лапаха було зведено декілька великих гробниць, іменованих langi (Burley 1998:373). У подальші сторіччя, вплив Тонга досяг ряду островів західної Полінезії. Деякі дослідники допускають, що ця могутність виправдовує розмови про тонганську морську імперію (Aswani та Graves 1998; Sand 1993; Gunson 1987:151; 1990; Goldman 1970:245). Однак існування такої імперії видається сумнівним (Campbell 1992:13; Claessen 1988; Burley 1998:375). Факт того, що вплив Тонга дістався визначених островів — беззаперечний. Археологічні свідоцтва дій описаного гегемона на Увеа — очевидні (Sand 1993; разом з тим див. Bott 1982:95), в той час як багато посилань на стосунки Тонга і Самоа є переважно легендарними (Gunson 1990). Таке поширення влади може пояснюватися звичаєм "шлюбів з розрахунку", тобто союзів, які укладаються відправленими до віддалених поселень або островів молодшими синами/молодшими братами поважних діячів Тонгатапу з дочками місцевих старост. Син прибулого аристократа і дочки вождя — будучи fahu* для місцевого вождя, як правило, з часом ставав лідером. Таким чином, тонганський вплив розповсюдився без війн, окупацій та поразок (Kirch 1984:235; Bott 1981:42; Claessen 1988). Проте "ідея прямого управління і нагляду звіддаля, як мається на увазі при слові "імперія" — неправдоподібна. У їхній традиції це також не стверджується, а швидше просто витікає з того факту, що тонганці були відомі в інших місцях."⁶
*Fahu — старша сестра батька; найвищий статус в сім'ї.
⁵ Згідно Кемпбелла (Campbell; 1992), це піднесення відбулося в IX сторіччі нашої ери. Ґіффорд (Gifford; 1929) і Дуер-Марсудон (Douaire-Marsaudon 1998) говорять, що це сталося в X столітті. Берлі (Burley 1998:368) пов'язує ці розрізнення з відмінними оцінками глибини генеалогічної глибини часу.
⁶ Campbell 1992:13; в той же час див. Pollock 1996:435. Асвані з Грейвсом (Aswani та Graves 1998:149-150) в таблиці репрезентують свої докази тонганської територіальної експансії. Не всі випадки переконливі. Це особливо справедливо у зв'язку з їх посиланнями на Шутена і Ле Майра (Schouten; Le Maire), які згадуються як ті, хто зустрічався з тонганцями, нібито віце-королямі в Ніуатопутапу та Футуна (Niuatoputapu; Futuna). Формулювання в голландському оригіналі (Еngelbrecht і Van Herwerden 1945, 1:57-75) не припускають такого висновку. У тому числі Кірх (Kirch 1994:27-31), обговорюючи розповідь Ле Майра про його візит на Футуна — не зачіпає даного тлумачення. Те ж саме торкається і згадки Коцебу, що, як повідомляється, зустрічався з одним з верховних вождів Тонга на Самоа. Коцебу (Kotzebue; 1830,1:208-10), однак, згадує лише вождя Самоа, який відвідав Тонгатапу. Яким чином Гансон (Gunson 1990:181) міг витлумачити, що ця заява стосується Вождя Тонга — незрозуміло.
Контакти між Тонга і Самоа були відносно близькими, хоч і не завжди дружніми (Ella 1899). В той же час, коли двадцять четвертий вождь Тонга Kau'ulufonuafekai був вимушений бігти (або був вигнаний з причини політичної діяльності, яка викликала значний опір), він відправився на Самоа, де він і його найближчі спадкоємці залишалися протягом багатьох років. Його спроби відновити вплив на Вавау — були відторгнені. Колишній правитель, врешті-решт, вимушений був змиритися з втратою своєї політичної влади на користь дуже могутньої сім'ї Takalaua, нащадків його молодшого брата. Tui tonga було дозволено зберегти своє сакральне положення, але з часом політична влада перейшла до рук tui haa takalaua, які, у свою чергу, через деякий час також поступилися владою на користь іншої, молодшої лінії — tui kanokupolu (Campbell 1992:15-7). Складні шлюбні стосунки зв'язали три правлячі сім'ї.
Існує один аспект тонганської культури, який, здається досить унікальним для Полінезії, — звичай, згідно з яким сестри мають вищий соціальний статус, ніж брати. Це відносне ранжирування збереглося в сім'ях пізніше заснованих ними. Отже, всі діти сестри мають вищий соціальний статус, ніж діти брата. Старша сестра — mehekitanga — навіть має деяку владу над дітьми своїх братів. Між братом матері та дітьми сестри існують взаємовідносини fahu. Таким чином, ці діти вільні самі вирішувати, як саме ставитися до свого дядька (Koch 1955:71; Kaeppler 1971:176; Bott 1981:217; Gailey 1987:60-2; Douaire-Marsaudon 1998:173-9). Положення fahu пронизувало все соціальне життя Тонга, будучи каверзним особливо для Вождя, адже в даному випадку він опинявся соціально нижче, ніж його сестра та її діти, тим часом як в політичному плані залишався набагато вище (Cook 1967:136; Dentrecasteaux 1808,1:290; Labillardière 1800,11:123, 125-6). Ця проблема була вирішена, коли сестра Вождя одружилась на іменитому фіджійці (Bott 1981, 1982). Система fahu не належить до древньої полінезійської культури, вона зустрічається лише на островах Тонга. Вплив Фіджі не можна виключати (Gifford 1929:22; Rogers 1977:166-8).
В. Острови Самоа
Острови Самоа є частиною відвічної батьківщини полінезійців. Архіпелаг знаходиться між 13-15° південної широти, а також 158-173° західної довготи, складаючись з дев'яти островів. Хоч вони і розташовані далеко в тропіках, лише простори Уполу мають обширний бар'єрний риф (на інших налічуються лише невеликі місцеві) з великою лагуною (Turner 1884:2). Самі ж острови — вулканічного походження, з горами не вище 1,000 м. Незважаючи на те, що їх географічна вісь більш-менш направлена зі сходу на захід, а острови розташовані в районі південно-східних пасатів, немає помітного розділення на суху і вологу сторону, а також на сухий та вологий сезони. Подорожі в цих краях зазвичай здійснюються морем, оскільки внутрішні райони є важкодоступними з причини наявності тропічних лісів та гірських хребтів. Через дані підстави, левова частина людей на великих островах живуть уздовж побережжя (Davidson 1969:50; Holmes 1974:3; Krämer 1902-03, 1:63). Обширний контакт з європейцями здійснився в 1830 році з візитом місіонера Джона Уїльямса (Clark 1996:447), хоча про існування островів було відомо ще з часу подорожі Якоба Роггевена (Jacob Roggeveen's 1838:186-95). У тому ж числі, можна згадати відкриття 1721-1722 років — подорож Бугенвіля (Bougainville 1966:240), який охрестив їх Мореплавними островами. Крім усього іншого, мала місце і трагічна зустріч Лаперуза (Lapérouse 1987:268-73) з жителями Туруїла в 1788 році.
За Картером (Carter; 1981:46), лише 30% острова складається з орних земель. Оскільки архіпелаг має загальну площу близько 3,000 км², з яких Уполу і Савай складають близько 93% (Clark 1996:446), це означає, що близько 900 км² придатні для землеробства (садівництва). Використовуються ж ці території лише частково (Pirie 1972). Простори островів не були густонаселеними. Число жителів на кінець XVIII сторіччя оцінюється в 50,000 людей (Van Bakel 1989:57-9). Отже, на 1 км² оброблюваних земель припадало в середньому 56 осіб.
Допускається, що острови Самоа заселили приблизно в той же час,що і острови Тонга. Археологічним дослідженням ранньої історії Самоа, серйозно перешкоджають зміни берегових ліній і ландшафтів острова (Clark 1996:448). Найстарішим із знайдених до цих пір місць є затоплена ділянка Муліфануа 3,000-річної давнини на західному побережжі Уполу, де було виявлено декілька гончарних черепків. Більшість ранніх ділянок, ймовірно, були поховані під колювіальними/алювіальними відкладеннями (Clark 1996:449). Черепки Муліфануа були приписані до культури Лапіта, які через декілька сторіч поступилися місцем самоанському варіанту полінезійської гладкостінної кераміки, як це було на островах Тонга. Цей різновид кераміки був виготовлений у першій половині першого тисячоліття нашої ери, але після 1000 року н. е. вироби почали зникати. Процес відбувався дещо пізніше, ніж на архіпелазі Тонга.
Враховуючи характерні особливості культури пращурів полінезійців, можна допустити, що соціальна організація самоанців відповідатиме концепції Дому. Кларк (Clark 1996:451) припускає, що кожен [член племені] живе в своєму домашньому господарстві, яке разом з кількома іншими господарствами утворює ядро села — nu`u. Представляється проблематичним, як територія таких селищ могла простягатися від побережжя до внутрішніх районів. Для деяких із них характерні великі насипи біля будинку, кургани (т.наз. tia áve), майданчики для оборони, тераси і вогнища що виступають над підлогою. Поселення Самоа спочатку розташувалося на березі, а з часом поширювалося вглиб острова. Археологічні знахідки свідчать про глибинні поселення, які з'явилися близько 2,000 років тому, тоді як деякі селища на Уполу датуються приблизно 700 роками н. е. Заселення внутрішнього простору островів продовжувалося до 1400-х років нашої ери (Clark 1996:452).
"Протягом останніх 800-900 років на побережжі і в деяких долинах Уполу стали з'являтися великі кургани, хоч їхня кількість незначна" (Clark 1996:452). Такі великі насипи можуть вказувати на існування домогосподарств з високим статусом, чий вплив поширювався на значну територію. З ідеологічної точки зору на Самоа мав бути якийсь високопоставлений соціально-політичний лідер, наприклад tui manua, який з острова Мануа курував всі ці острови. За словами Черкесова (Tcherkézoff 1997:316), він вважався носієм вищого генеалогічного титулу, відповідно — був керівним matai всього поселення. Чи здійснювала обрана людина в якій-небудь мірі описані вище повноваження — невідомо. На момент встановлення контакту з Європою такої особи не було виявлено. У той період були знайдені лише деякі вагомі місцеві вожді, що вели мж собою нескінченні війни. Ця обставина детально обговорюється Гейдріхом і Кларком (Herdrich та Clark 1993:60-1), які стверджують, що після 1000 року нашої ери...
...війни і завоювання все більше і більше використовувалися для здобування титулів і контролю. Таким чином, влада, яка раніше отримувалася через божественно зумовлені спадкові лінії стала існувати в іншій формі — титулах, які могли встановлюватись за допомогою індивідуальних досягнень. Цей поштовх також спричинив слабшання влади конкретних могутніх божеств, і посилення акценту на особистих та сільських богах.
Herdrich та Clark 1993:60-1
Це значний розвиток та істотне віддалення від родової моделі. У суспільстві Самоа посилилася диференціація і децентралізація. Склалася ситуація, при якій влада здійснювалася на рівні селищ, або, швидше, на рівні сімей в поселенні. На чолі кожної родини стоїть власник титулу — matai. Статус matai великий, але його влада обмежена — він може прийняти рішення лише за згодою всіх членів сім'ї (Tcherkézoff 1997:326-7; Bargatzky 1985). У поселеннях ситуація аналогічна. Тут лідер найстаршого роду є сільським старостою, але насправді він не більше, ніж голова сільських зборів— fono. Вердикт може бути винесений лише після досягнення консенсусу (Van Bakel 1986, 1989:69-76; Ember 1962; Yamamoto 1987). Якщо людина не згодна з думкою більшості, вона може покинути поселення і шукати притулок в іншому, де у неї є родинні зв'язки. Новачок буде прийнятий із розпростертими обіймами через те, що на островах Самоа вісімнадцятого сторіччя був брак людей. У зв'язку з цим керівники селищ робили все, що було в іхніх силах, аби запобігти відпливу жителів. Однак їхні дії не сприяли ефективному керівництву.
Ван Бакел (Van Bakel 1989), а також Баргацкі (Bargatzky 1988) описують розвиток Самоа, використовуючи терміни відмінностей Грегорі Джонсона (Gregory Johnson's 1982) — між одночасною і послідовною ієрархією. У першому випадку, всі ланки управління функціонують одночасно: сільські, районні та острівні збори. Проте на Самоа, здається, переважає послідовна ієрархія: сільська установа функціонує незалежно від окружної ради, яка майже ніколи не збирається, те ж саме стосується острівних зборів. Ця ситуація, швидше за все, виникла через щільність населення — завжди існувала вільна земля для невдоволених сільських жителів. Таким чином, жоден вождь не міг повсякчас значно впливати на своїх підлеглих.
Виробництво продовольства на Самоа було у чудовому стані. За словами Холмса (Holmes 1974:24), 6-8 годин роботи на тиждень вистачало для забезпечення родини їжею на цей період часу. Тим самим жителі забезпечували їжею свої сім'ї на весь тиждень. Таро і плоди хлібного дерева були основними продуктами харчування, їх доповнювали банани, ямс і кокоси (Turner 1874:107; Krämer 1902-03, 11:136). Інколи виникали періоди нестачі. Очікувалося, що в таких випадках члени роду, які проживають в інших місцях, надаватимуть допомогу на основі взаємності (Van Bakel 1989:66-7).
С. Таїті
Таїті в районі східної Полінезії є найбільшим з Островів Товариства. Він лежить в тропіках на 17° південної широти. Вісім островів у ланцюзі є вулканічними, два — атолами. Таїті — найсолідніший з них, має площу 1,040 км², а його найвища вершина — 2,240 м. Він розділений на головний острів — Таїті-Нуї, який, у свою чергу, сполучений вузьким перешийком з півостровом Тайарапу. Простори острова гористі, а багаточисельні вузькі долини висічені на схилах вулканічних конусів (Finney 1966; Oliver 1974). Потоки води швидко і безпосередньо впадають у болота, лагуни, море. Долини рідко сягають більше милі завширшки, а схили круті. Значну частину острова займає пояс плоских алювіальних ґрунтів, де проживала переважна більшість населення під час раннього контакту з європейцями. Олівер (Oliver 1974:26-34; див. також McАrthur 1968:240) оцінює число жителів на той проміжок часу в 35,000, тобто в середньому 35 на км². Проте оскільки левова частка височин є незаселеною, число місцевих мешканців на км² орних земель помітно вище. Дані про площу оброблюваних ділянок відсутні. Оцінка Кірха (Kirch 1984:98) в 30%, вочевидь, занижена. Ми ж вважаємо, що реалістичнішим показником оброблюваних земель є орієнтовно 40% (з врахуванням позитивної доповіді Фінні (Finney 1966) про сільськогосподарський потенціал простору). Орієнтуючись на таку відсоткову долю, середня кількість людей на км² орної землі склала б близько 84 людей. Ускладнюється все тим, що не всі ці області використовуються. Мешканці вбачали за краще жити поблизу побережжя, нехтуючи родючими землями вглибині регіону. Інколи вони навіть віддавали перевагу життю в якості орендарів у володіннях знаті неподалік від берега замість того, щоб обробляти власні ґрунти на великій відстані від моря.⁷ З приводу розподілу ділянок Олівер (Oliver 1974:254) відзначає:
Кожне домашнє господарство в рамках деяких вимог використовувало стільки земель для виробництва продуктів харчування, скільки вважало за потрібне. Згадується, що ділянки не завжди підходили для вирощування всіх рослин у бажаних пропорціях. Проте, ймовірно, цього вистачало для задоволення біологічних потреб. У цьому контексті, принаймні, не тільки родючі ґрунти забезпечували все населення, але і різні соціальні норми були досить гнучкими для забезпечення практично кожного мешканця адекватним доступом до землі.
Oliver 1974:254
Поза сумнівами, під час перших європейських контактів Таїті був родючим, багатим островом, де від імені ari'i вироблявся надлишок продовольства і товарів, про що свідчать повідомлення перших відвідувачів — таких, як Бугенвіль, Кук, Бенкс і Блай (Bougainville, Cook, Banks, та Bligh).
⁷ Ця точка зору заснована на обговоренні королевою Марау Таароа (Queen Marau Taaroa 1971:85) прав на землю. Вона заявляє, що таїтяни нижчих класів мали права на ділянки у внутрішніх районах. В очах же народу — ці землі розташовувалися в несприятливих умовах. Найкращі ділянки поблизу узбережжя, були зарезервовані для вождів (Panoff 1970:251). Олівер (Oliver 1974:766) підтверджує це бачення. Місіонери з корабля "Дафф" говорять нам, що нижчі верстви таїтян обробляли далекі гірські землі, аби уникнути великих податків. Таким чином, їх сади були важкодоступними (Wilson 1799:194-6; див. також Oliver 1974:255-6).
Таїті був колонізований народами древньої полінезійської культури. Час їх прибуття невідомий. Найстаріші ознаки присутності людини на островах Товариства виявлені на прилеглому острові Муреа у вигляді залишків вирощування кокосів, датованих початком VII сторіччя нашої ери (Lepofsky, Harries та Kellum 1992). Приймаючи до уваги те, що ці дані відносяться до всіх вищенаведених островів Товариства, колонізація [з Таїті] Гавайських островів в IV столітті н. е. вже не видається переконливою версією (Kirch 1994:251).
Традиційна історія свідчить, що перше поселення на Таїті виникло в районі Вайарі на півдні острова. Принаймні, тут проживає найстаріший родовід. Тому вбачається що ari'i rahi з Вайарі мав найвищий статус.⁸ Родючі землі, дозволяючи вирощувати багато хлібного дерева, таро, ямсу та кокосових горіхів (Oliver 1974), зробили можливим зростання населення, і, як наслідок, поселення розширилось на великі площі (Claessen 1978:444). Найімовірніше, це зробили молодші сини старшої лінії, які разом зі своїми нащадками і послідовниками, які оселилися в іншому місці та через деякий час стали певною мірою незалежними. Між лідерами нових груп збереглися деякі ієрархічні родинні стосунки, внаслідок чого вища лінія у Вайарі вважалася найбільш статусною. Вони лишалися зв'язаними ритуалом, під час якого базальтовий камінь аху переносився з marae предків і вставлявся до marae нового поселення. Таким чином, новий храм ставав наступником старого (Salmon 1910:43). З часом Вайарі, затиснутий між могутніми політіями Папара і Таутіра (на півострові) — втратив свій колишній політичний вплив і церемоніальну перевагу (Oliver 1974:1203).
Поселенці Островів Товариства, що принесли з собою древню полінезійську культуру, організовувалися в місцеві групи відповідаючи концепції "Дому". Кан з Кірхом (Kahn та Kirch 2004:250) проаналізували [у Муреа] селище, яке, на їхню думку, чітко описує властивості організації "Дому", а саме "сукупність житлових структур, майно та інші матеріальні й нематеріальні активи" ('un ensemble de structures domestiques et une propriete fonciere ainsi que d'autres biens tangibles et intangibles'). В поселенні вони знайшли залишки житла вождів, невеликого marae, декількох невеликих будинків, ознаки виготовлення кам'яних доліт, а також деякі сільськогосподарські тераси, де культивувалися банани з хлібними деревами. Допускається, що через певний час такі поселення збільшились в розмірах та чисельності населення.
⁸ Taimai 1964; Marau Taaroa 1971. Нещодавно роботи Ari'i Taimai та Queen Marau були піддані критичній оцінці. Див. Langdon 1969; Gunson 1975; Gossler 2005. Порівнювати з Danielsson та Danielsson 1964.
Вивчаючи родовід Вождя старшої лінії до низхідної, можна дійти до перших людиноподібних божеств. Отже, першопредки були безпосередньо пов'язані з первородною вождівською лінією і лише побічно — з рештою суспільства (Thomas 1990:28). Як наслідок, вождь вищої лінії нащадків вважався священним і був оточений багаточисельними tapu (Thomas 1990:28-33; Claessen 2000b).
В процесі розростання груп нащадки старших і молодших родів відчували все більшу соціальну дистанцію між собою (Oliver 1974:782, 1098,1130). Це спричинило поступове послаблення впливу спорідненості на користь політичної [не родинної] лояльності. Відстань між старшою і молодшою лінією виросла настільки, що врешті-решт шлюби між їх членами надалі не вважалися можливими. Групи що належали до однієї генеалогічної категорії, стали ендогамними. Соціальна структура Таїті складалася з наступних категорій:
— вища, ari'i; до них належали вожді;
— середня, ra'atira; у цей розряд входили дрібні землевласники;
— нижча, manahune; простолюдини. Вони часто вважаються безземельними людьми, бо навіть якщо вон мали территорії, їхні соціальні відносини на них часто скасовували через претензії осіб вищого рангу. Отже, вони або володіли ділянками всередині країни, або працювали орендарями в маєтках на побережжі [інакше кажучи, орендували ділянку і працювали на ній].
Приналежні до нижчої лінії в знаннях про родовід не бачили сенсу. Лише представники вищих рангів зберегли свій інтерес до питань походження і спадщини. Суперництво за статус, за Голдманом (Goldman 1970), визначало їхні соціальні відносини. Напруженість між ворогуючими сім'ями ari'i досягла свого піку на початку XVIII сторіччя, коли культ Oro був завезений з прилеглого острова Раіатеа. Запеклі бої велися за володіння оригінальним зображенням Oro і пір'яними поясами (maro), які надавали його володареві право на проведення людських жертвоприношень.⁹ Зрештою, правитель північно-західної держави, Te Porionu'u, досяг успіху і узяв верх, проте не без допомоги деяких бунтівників Баунті, а потім місіонерів з корабля "Дафф". Вони його підтримували аж до встановлення французького колоніального правління в 1842 році (Oliver 1974, III; Davies 1961).
⁹ Про зв'язок між Oro, maro і людськими жертвопринесеннями див. Claessen 1995; Babadzan 1993. Свідками людських жертвоприношень були Cook 1967:198-204 та Bligh 1988:123. Про використання поясу з пір'я під час королівських інавгурацій див. Ellis 1831, 111:111; Moerenhout 1837, 11:27; Morrison 1966:91.
D. Гаваї
Гавайський архіпелаг, названий на честь свого найбільшого острова, займає площу більше 16,600 км². Розташований між 18-28° північної широти і 154-178° західної довготи. Острови складаються з височин вулканічного походження з горами заввишки 4,000 м. Відповідно до відомостей, наданих Кірхом (Kirch 1994:251), території були колонізовані в IV сторіччі нашої ери. Це означає, що колонізатори не були таїтянами, оскільки Острови Товариства не були заселені до 600-х років н. е. У зв'язку з цим, варіант прибуття з Маркізьких островів здається вірогіднішим. Гори утворюють центральний хребет на архіпелазі уздовж осі приблизно з південного сходу на північний захід. Таке положення хребта розділяє острови на вологі — західні, та посушливі — схід (Kirch 1994:254). Ця різниця негативно впливала на виробництво продовольства. Через схильність до засух в області на сході (Мауї та Гаваї), в основному, набули поширення польові системи посушливих земель з короткою змінною обробкою, які передбачали вирощування (за допомогою ретельного мульчування) батату, ямсу, таро, цукрової тростини і гарбузів (Ladefoged, Graves and Mccoy 2003:924). У західних регіонах (Кауаї, Оаху, західний Мауї) поповнення запасів їжі ґрунтувалося переважно на зрошуваних полях таро (Kirch 1994:253). Також однією з відмінностей було те, що виробництво харчів на східних островах вимагало великих витрат праці, тоді як розширення господарства було утруднене. Інтенсифікація призвела до постійного скорочення розмірів полів (Ladefoged, Graves і Mccoy 2003:932-3; Kirch 1994:259) і потребувала постійно зростаючих витрат праці, а нарощування сільськогосподарських площ було можливе лише в тому випадку, якщо оброблялися землі низької якості. Західні острови, навпаки, могли відносно легко розширювати зрошувані райони і примножувати промисел (Spriggs та Kirch 1992:118-64). Дані розбіжності у виробництві між двома частинами архіпелагу лежать в основі багатьох політичних напруг, завойовницьких війн та пограбувань, в ході яких правителі бідніших східних суспільств неодноразово намагалися підпорядкувати собі сусідні, багатші території (для ознайомлення див. Kirch 1994; Sahlins 1972:141-8).
На момент контакту з європейцями чисельність населення архіпелагу оцінювалася в 300,000 чоловік (Sahlins 1992:4; Van Bakel 1989:87). Оцінки площі орних земель варіюються. Кірх (Kirch 1984:98) наводить цифру в 10 %, інші дослідники допускають вищі цифри. Частка в 20% вказана Картером (Carter 1981:205) здається розумною, враховуючи велику кількість мешканців, які вирощували харчі не лише для себе, але й значні надлишки, щоб підтримувати суперструктуру вождів, жерців, храмів, армій та флотів. Все це вказує на 3,200 км² оброблюваних земель, в середньому — 94 людини на км². Ці ділянки були ретельно засаджені, багато хто з перших відвідувачів свідчив про насиченість і якість Гавайського сільського господарства. Кук (Cook 1967:269) описує виробництво таро, Кінг (King 1967:521, 608) оповідає про зрошувані тераси, закриті греблями, на яких було посаджено таро. Достатньо цікавий момент: Семвелл (Samwell 1967:1166), помічник хірурга Кука, писав, що таро було посаджено на сухому грунті. Ванкувер (Vancouver 1801,1:240), який прибув на Гавайський архіпелаг в 1792 році, детально окреслює зрошувані поля таро в Оаху. Кемпбелл, який, у свою чергу (Campbell 1818:95,106), жив там протягом декількох років високо оцінює доглянуті поля таро. Ну і російський мореплавець Коцебу (Kotzebue 1821,11:29) розписує майже ліричними словами оброблювані ділянки таро на острові. Хоч сільськогосподарське виробництво і було на високому рівні, існують свідчення того, що у момент контакту існував деякий тиск на нього. Такого висновку можна дійти, спираючись на той факт, що на східних островах використовувалися ґрунти досить низької якості (Ladefoged, Graves та McCoy 2003:937; Kirch 1984:191). Збільшення кількості штучних водойм уздовж побережжя (Tuggle 1979:172, 175; Ellis 1831, Iv:18; Kirch 1994:253, 264) також вказували на нестачу продовольства.
Основною одиницею виробництва було домашнє господарство, яке мало в своєму розпорядженні вузьку смугу землі. Загалом, вона уміщала в собі всю екологічну різноманітність регіону у міру його просування від побережжя до глибинних внутрішніх районів, де гірський масив утворює свій кордон (Sahlins 1992:17-20). Така ділянка називалася ahupua'a, вона включала в себе широкий спектр природних ресурсів і сільськогосподарських можливостей (Sahlins 1992:19). Провідним продуктом харчування, окрім риб з молюсками, був таро, переважно з зрошуваних терас, а також батат і ямс з сухих полів (Campbell 1818:106; Malo 1971:42-7).
На чолі обширної адміністративної ієрархії стояв ali'i nui, священний правитель. Він "вважався безпосереднім представником, а також прямим нащадком богів на землі" і "було природним, що він володів всією землею зі всіма живими істотами на ній" (Wichman 2003:54). Допомагав йому kalai moku, свого роду прем'єр-міністр, і безліч нижчих чинів — ali'i. Kalai moku поділив острів на округи [moku], доручивши управління ali'i. У свою чергу під ними знаходилась низка керівників konohiki, які відповідали за дрібніші райони, і, нарешті, були сім'ї, контрольовані їх главами. Обширний звід правил і положень приписував нерівний розподіл продуктів харчування і товарів, так що представники вищих рангів могли жити в розкоші (Campbell 1818:126-33; Sahlins 1972:145-7; Kirch 1994:265, 1984:191; Van Bakel 1991:265-75). Вся територія вважалася власністю ali'i nui, навіть якщо він був узурпатором. Ділянки перерозподіляли після приходу до влади нового правителя (Van Bakel 1994). Його послідовники, хоч вони і мали ранг ali'i, мали лише узуфруктуарні права на землю. Також посада була безпосередньо пов'язана з кількістю території, яка виділялася. Іншими словами, втрачаючи свій вплив, вони позбавлялися і відведених їм ділянок. Простолюдини maka'ainana — не мали жодних прав на обійстя острова. Вони просто їх обробляли, взамін маючи третину врожаю. Решта стягувалася у вигляді податків. Окрім збору провізії, товарів, ці люди додатково повинні були працювати на благо вождів, жерців або храмів.
Як і у всій Полінезії, соціально-політична система була заснована на родовій ідеології, в якій первородство, відстань до найдавнішої лінії походження та старшинство — визначали місце кожного в суспільстві. Структура, раніше звана ремедж (Davenport 1969) або конічний клан (Kirch 1984:31-6), за словами Кірха з Гріном (Kirch та Green 2001:201-5) сьогодні іменується суспільством Дому. Від початку Дім кожного острова охоплював всіх його жителів, які складали єдину гілку сім'ї, але зі зростанням населення вони ділилися на декілька під-Домів. Хоч у минулому існували родинні зв'язки між вищими рангами та простолюдинами, але ці відносини врешті-решт, були розірвані, як траплялося на Тонга і Таїті. Неодноразова заміна старих "аристократів" послідовниками нових вельмож — обірвала всі взаємовідносини між двома категоріями. Надалі, міркування про ранг і статус більше не представляли інтересу для простих жителів, лише сім'ї ari'i зберегли небайдужість у визначенні свого місця за ієрархією (Van Bakel 1989:97; Malo 1971:52-62).
E. Маркізькі острови
Цей архіпелаг розташований в південній частині Тихого океану між 7°50'-10°35' південної широти і 138°25'-149°50' західної довготи. Група складається з десяти великих вулканічних земель та декількох поменше. Найбільший острів — Nuku Hiva, який займає площу близько 330 км². Достатньо відомим є Тахуата, згадуваний Куком і місіонерами корабля "Дафф" як острів Христини, де вони вставали на якір у Затоці Резолюції. Загальна площа території земельних ділянок оцінюється в 1,000 км² (Carter 1981:165; Rolett 1998:22). "Маркізькі долини характеризуються крутими схилами без прибережної рівнини і з дуже низьким рівнем ґрунту" (Rolett 1998:40). Відсутність узбережних коралових рифів призводить до того, що на берегову лінію з навітряного боку постійно обрушуються потужні хвилі, утруднюючи соціальні контакти морем. Річні опади сильно варіюються, систематично викликаючи періоди тривалої засухи. Таким чином, острови важкодоступні, а високі гірські хребти серйозно перешкоджають взаємодії жителів окремих долин, про що завзято та детально писали Герман Мелвілл (Herman Melville 1959) і Едвард Робартс (Edward Robarts 1974). Існують різні оцінки чисельності населення під час візиту Кука в 1774 році. Оповідають, що Кук оцінював його в 100,000, але це твердження не прослідковується в його журналі. Проте, такі думки мимоволі згадуються в спостереженнях Іоганна Рейнхольда Форстера (Johann Reinhold Forster 1996:151). Багато дослідників використовують цю необґрунтовану оцінку як вихідне положення, при обговоренні демографічних аспектів Маркізьких островів (Suggs 1963:53; Kirch 1991:124; Rolett 1998:19). На даний момент прийнята скромна оцінка в 35,000 людей (Kirch 1984:98; Van Bakel 1989:114-8), але останні дослідження свідчать про більшу кількість людей (Kirch 1991:124). У нашому дослідженні ми використовуємо число 35,000, вказуючи середню щільність населення (у 1774 році) в 35 осіб на км². Разом з тим, оскільки за даними Вінкендонд-Думуліна і Десграца (Vincendon-Dumoulin та Desgraz 1843:198), орні землі займають близько 25%, виходить середнє число жителів на км² складало близько 140, що є досить високим показником.
На основі археологічних досліджень Роберт Саггс (Robert Suggs 1960:112) стверджує, що давні полінезійці прибули сюди з Гаваїв одним довгим переходом близько 2,000 років тому. Це поклало початок Періоду Розселення (Settlement Period), який закінчився в 100-х роках н. е. Ролетт (Rolett 1998;250), недавно проводячи розкопки в Ханаміай на Тахуаті (Hanamiai), неподалік від Затоки Резолюції, пропонує дещо іншу періодизацію і ставить під сумнів дані Саггса. Проте таблиці, представлені Ролеттом (Rolett 1998:51, 54, 56), ясно показують, що рання дата колонізації запропонована Саггсом знаходиться в межах вірогідності. З цієї причини немає жодних заперечень проти гіпотези раннього заселення. В даному випадку Маркізькі острови "є ймовірним осередком гавайської колонізації" (Irwin 1992:75).
Ролетт надав цікаві дані про зміни в первинній флорі і фауні островів після прибуття "хижаків". Вирубка лісів, у свою чергу, вплинула на ландшафт, піддавши ґрунти впливу дощової ерозії (Rolett 1998:8). Існуюче середовище було значно змінене в результаті впровадження хлібного дерева та інших культур. Тим часом поширення сільського господарства у формі перелогового землеробства, яке передбачає неодноразове спалювання вторинної порослі, призвело до обширної ерозії (Rolett 1998:9). Перетворення зумовили необхідність збільшення виробництва продовольства, у підсумку викликаючи подальше руйнування навколишнього світу.
Всі ранні відвідувачі погоджувалися з тим, що мешканці маркізьких островів були старанними землеробами, які активно використовували всі доступні області. Можливість культивування таро була обмежена, і, згідно з місіонером Томпсоном (Thompson 1980:17), воно "зростає у великих розмірах, але з'їдається лише в періоди голоду". Робартс, описуючи декілька святкових обідів, лише одного разу згадує таро. Основна їжа — плоди хлібного дерева. Левова частина плодів зберігається в ямах, де вони ферментуються. Ферментоване хлібне дерево можна приберігати протягом декількох років. Робартс (Robarts 1974:246) також згадує про вирощування ямсу, бананів, кокосів і солодкої картоплі (в той же час див. Kirch 1991:128). Однією з проблем є те, що вирощування хлібного дерева неможливо інтенсифікувати, оскільки кожне з них вимагає великої площі ґрунту без рослинності, якого було в порівнянні не так небагато. Крім того, розчищена територія довкола кожного дерева неминуче створює серйозну ерозію. Хлібні дерева вразливі до тривалих періодів засухи і під час війн вороги намагалися знищити їх, зрізаючи кору. Ситуація з продовольством на Маркізьких островах була нестабільною: орні землі були обмежені, неодноразово відбувалися посухи, пошкодження хлібних дерев ворогами — все це сприяло періодам нестач і навіть голоду. Таке становище, у підсумку, серйозно вплинуло на соціально-політичну структуру.
Спочатку керівництво островами знаходилося в руках спадкових вождів, які обіймали цю посаду, виходячи зі свого місця у системі спадкоємства: первісток первістка первістка успадковує все. На відміну від інших полінезійських суспільств, "ритуальні прерогативи вождів були узурповані натхненними і жерцями-шаманами — tau'a"(Kirch 1991:125). Томас (Thomas 1990:108) припускає, що сильні шамани знаходилися слабкішими вождями і навпаки. Ван Бакел (Van Bakel 1989:202-4) пов'язує занепад і втрату влади вождів з труднощами виробництва надлишків. Вождь, поза сумнівом, не міг роздавати більше продуктів харчування або інших цінностей, ніж інші люди вищих рангів, які проживають на тій самій території. Розвиток інституту "другого чоловіка" — pekio, можливо, пов'язаний з цією ситуацією. В обмін на сексуальні послуги дружини землевласника можна було додати робочої сили до домашнього господарства (Thomas 1990:79-82; порівнювати з Robarts 1974:269-71). Проте є й інші версії. Поза сумнівами, вождь не міг виконати вселенські зобов'язання, які він успадкував як нащадок обожненого предка (Thomas 1990:29-31; Claessen 2000b). У перспективі, він повинен був використовувати свої священні сили для забезпечення родючості, достатку і безпеки. Тут вожді неминуче мали програвати, враховуючи ситуацію Маркізьких островів. Щоб виправдати надії послідовників, втручалися амбітні шамани, тому з часом вожді втратили свій ритуальний статус, поступившись tau'a (Kirch 1991; Thomas 1990:121). Крім того, здається, вождь також втратив свою роль військового лідера через войовничих, досвідчених бійців — toa (Kirch 1991:126).
Таким чином, Маркізькі острови стали збіднілим архіпелагом з повсюдними військовими діями, які були виявлені і описані ранніми європейськими мандрівниками.
F. Атоли
Атоли — це невеликі низинні коралові острови. Більшість тихоокеанських атолів розташовані в Мікронезії, але і Полінезія також має деякі. Найбільшими є тут землі Туамоту, відкриті Шутеном з Ле Майром в 1616¹⁰, та Острови Кука, які були послідовно відкриті різними мандрівниками. Атоли Кука утворюють дві окремі групи, північну і південну (Kennedy 1968:26). Ми зосередимося тут на Пукапука (північ Островів Кука), він був відкритий іспанським мандрівником Менданой в 1595 (Beaglehole 1966:68).
¹⁰ Вони згадують поміж інших Honden Eylandt (Собачий острів) та острів Vlieghen (Рангіроа) (Engelbrecht і Van Herwerden 1945,1:47, 50, 173, 177). Роггевен (Roggeveen 1838:138) теж проходив тут в 1722 році. Експедиція Кон Тіки закінчилася на рифах Раро (Danielsson 1956).
Пукапука складається з трьох невеликих островів загальною площею 5,06 км², розташованих довкола великої лагуни. Острови є високопродуктивними в плані сільського господарства, частково через опади більше ніж 250 см на рік. Сезон з травня по вересень відносно сухий, сильні посухи рідкі (Alkire 1978:86). Що стосується провізії, то жителі були залежні від декількох видів таро, кокосів і риби. У тих випадках, коли таро було замало, вони покладалися лише на кокоси і рибу (Alkire 1978:88; Barrau 1971). Населення було зосереджене в трьох селищах. Територія належала родовим групам (Домам) і керувалась головою сім'ї. Звичайна земельна ділянка представляла собою смугу, яка тягнеться від лагуни до океанської сторони острова, тим самим кожне сімейство мало доступ до всіх наявних типів ґрунту. Крім того, існували ряди общинних садів таро, які були ретельно огороджені й добре охоронялися. Оскільки таро потребував вологого ґрунту, його зазвичай садили на атолах в затоплених або залитих ямах, заповнювали рослинним матеріалом та підживлювали листям, папоротями (Barrau 1971:21, 26, 28; Alkire 1978:26-31).
Число жителів сильно варіювалося з часом. Інколи острови захльостують сильні тропічні шторми або приливні хвилі, від чого гине велика кількість людей. У нормальних умовах атол був густонаселеним. Оцінки різнилися від більш ніж 1,000 в XVII столітті до 760 в 1974 році, за Алкірою (Alkire 1978:86-8), і 800 в 1964 році, за Кенеді (Kennedy 1968:26). Якщо виходити з скромної оцінки в 750 чоловік, то це означає, що в середньому їх припадало 150 на км². Таким чином, Пукапука був багатолюднішим, аніж багато інших атолів.¹¹
¹¹ Наприклад, на Маніхікі (також на Oстровах Кука) проживало 550 чоловік, або 95 на км². Ракаханга (Острови Кука) — 330 жителів на 3,9 км², або 85 на км². Населення Тонгарева налічує 15 км² і 610 людей, що в середньому складає 40 на км² (дані засновані на свідченнях Алкіри 1978). В інших місцях чисельність була неоднорідною. У 1950 році Раро (Tuamotu's) населяло 109 душ на 21 км², з яких лише половину можна було залучати до роботи, в середньому 11 на км² (Danielsson 1956). Острови Токелау складаються з трьох атолів: Факаофо (4 км²), Атафу (3,5 км²) і Нукунону (4,7 км²). За оцінками, на початку XIX сторіччя, там мешкало 1,000 осіб, в середньому 82 на км², тоді як в 1971 році було вже близько 1,600, в середньому 131 на км² (Huntsman і Hooper 1996:19-20, 36-9).
За Салінсом (Sahlins 1958:92-6, 230-4, базованого на етнографії Ернеста і Перля Біглехола 1938 років), система соціальної стратифікації Пукапука складалася з двох рівнів: вождів і заступників вождів, які очолювали роди — kainga. Ці роди ділилися на патрілокальні розширені сім'ї і домогосподарства, а на нижчому рівні перебували простолюдини. Верхній рівень не контролював економічні і регулятивні процеси. Великим впливом володіли старійшини (tupele). Прийом до цієї групи був відкритий для всіх чоловіків похилого віку. На практиці, всі дорослі чоловіки брали участь в упорядкуванні сільських справ (Sahlins 1958:92). Велика частина виробництва велася домашніми господарствами і ними ж регулювалася. Деякі заходи проводилися на рівні всього села, острова або по вікових груп в межах общини (Sahlins 1958:93). Цікаво і те, що вожді не отримували підтримки збоку решти населення у вигляді податків або дані. Це не заважало їм отримувати дарунки від інших сімей, але вони повинні були жити в основному за рахунок власних засобів (Lambert 1966).
За Голдманом (Goldman 1970:382-90), система статусів на Пукапука має схожість із західнополінезійськими порядками, а враховуючи просування полінезійців з заходу на схід, це не здається надто надуманою ідеєю. Титул Вождя успадковувався по чоловічій лінії, первородство грало важливу роль у всіх цих питаннях. Формального ранжування родових ліній не існувало, хоча лише деякі патрилінійні гілки претендували на титули aliki (Goldman 1970:383). Aliki однєї з гілок, вважалися вождями острова, але, за словами Салінса (Sahlins 1958:233), ця система повинна була розвинутися лише після того, як інші лінії спадкоємства були знищені, немов приливною хвилею. Після здобуття титулу aliki, Вождь отримав деяку владу і став асоціюватися із забезпеченням процвітання та довгого життя. З ним були пов'язані також декілька tapu.
В цілому, соціально-економічна система Пукапукана багато в чому схожа з древньою полінезійською культурою, розвиненою в районі Тонга-Самоа. Проте на атолі багато з цих ознак були виявлені в більш скромних масштабах, головним чином через обмеженість довкілля.
G. Мангарева
Цей невеликий архіпелаг складається з головного острова Мангарева і декількох невеликих земель навколо нього. Розташован між 23°28' південної широти і 134°35' західної довготи, на околицях тропіків. Лише чотири великі острови, оточені широкою лагуною, мають постійне населення і господарство. Територія вперше була помічена і описана місіонерами з корабля "Дафф", які назвали цю групу Гамб'єрськими островами.¹² За їхніми оцінками, острови були сильно знелісені та бідні. Походження колонізаторів, прибулих в IX сторіччі нашої ери, археологічно не задокументоване. Деякі вчені (Buck, 1938) вважають, що ті могли бути вихідцями з Туамоту. Є підстави вважати, що Мангарева була частиною "зовнішньої комунікаційної мережі протягом сотень років після її освоєння" (Weisler 1996:627). До цієї мережі належали землі Піткерн, проте контакти були припинені, коли вони втратили своє населення (Irwin 1990:93). "Ізоляція та бідність", як представляється, є відповідними термінами для опису ситуації на Мангарева.
Першим європейцем, що зійшов на Мангарева в 1825 році, був капітан Бічі (Van Bakel 1989:25). Через деякий час, у 1834 році, прибули французькі місіонери, які згодом підпорядкували собі цей архіпелаг. Місіонер Оноре Лаваль (Honoré Laval, 1938), який жив тут більше 35 років, написав після свого вигнання на Таїті обширну працю з етнографії Мангарева, а також історію місії там. Його дослідження стали основою для відомої праці Бака "етнологія Мангарева", що з'явилася теж в 1938 році. Після ретельного порівняння Ван Бакел приходить до висновку, що ці дві роботи по суті схожі, і те саме стосується етнографічних записів, зроблених в 1935 році Жане (V.F. Janeau). Останній фактично просто зробив переклад Мангаревських текстів із праці Лаваля французькою мовою.¹³ Таким чином, немає причин розглядати книгу Бака як свого роду "рятівну етнографію", а книгу Жане — як оригінальну роботу (Van Bakel 1987).
Після серйозної епідемії Лаваль у 1835 році нарахував близько 2,100 жителів. Сприймаючи це число як вихідну точку, населення в 2,500 осіб на початку дев'ятнадцятого сторіччя представляється доцільною оцінкою (Van Bakel 1989:28, 30). Архіпелаг займає площу близько 28 км², проте лише 10 км² можна обробляти. Ці цифри свідчать про достатньо високу щільність населення, яка становить 250 чоловік на км² орних земель. Не дивно, що на Мангарева панувала бідність.
¹² Wilson 1799:118. Ходять необґрунтовані чутки, що іспанський вояжер Де Кірос бачив Мангареву в 1606 році. Проте він ніколи не був поряд з цим островом (Van Bakel 1989:24).
¹³ V.F. Janeau, "Гамбійський архіпелаг" (з франц. 'Archipel des Gambiers'), 1935, в "Архівах Конгрегації Святого Серця Ісуса та Марії" (з лат. 'Archives of Congregatio Sanctorum Cordium Jesu et Mariae'; SSCC), Рим.
"Острів Мангарева демонструє крайню міру антропогенного знелісення, враховуючи, що вся його територія покрита саванною" (Kirch 1984:141, 1994:226). Найбільш важливою продовольчою культурою було хлібне дерево. Проте його виробництво не можна інтенсифікувати. Воно потребує багато відкритого простору довкола стовбуру, так що ґрунт під деревом не може бути використаний для вирощування інших рослин. Велика частина плодів зберігається у великих ямах, де відбувається процес ферментації. Утворена маса може зберігатися роками. Весь процес контролювався вождями, які також розподіляли частину запасів в періоди голоду (Kirch 1984:134). Кірх (Kirch 1984:171) згадує, що таро не має великої цінності, але є ознаки невеликих зрошуваних полів в алювіальних басейнах на дні долини (Kirch 1994:309). Як основний продукт харчування, хлібне дерево, було в основному, на руках людей вищих рангів. Простолюдини повинні були торгуватися за нього, отримуючи в обмін на рибу. Крім того, в долинах рясно зростали кокоси. Кури на Мангарева були відносно рідкими. Свиней не було, хоча у минулому вони тут жили, і як представляється, зникли або були в якийсь момент виключені з системи натурального господарства.
Як і всі інші полінезійські суспільства, мешканці Мангарева були організовані в ідеологічно патрилінійні Доми. Вожді Домів — togo'iti — утворювали спадкову знать. Від неї були суворо відокремлені простолюдини — urumanu, хоча спочатку суворого членування суспільства не існувало. Серед togo'iti точилася жорстка боротьба за владу, через що Голдман (Goldman 1970) у своїй класифікації відніс Мангарева до "відкритих суспільств" (Kirch 1994:309 використовує цю ж систему), в яких суперництво за статус представляється головною характеристикою. Всі ватажки змагалися, аби отримати високий титул akariki. До середини XVI сторіччя його власник був свого роду першим серед рівних (з лат. 'primus inter pares'), але потім Апєїті, Вождю Рікітеа, вдалося об'єднати весь архіпелаг під своїм началом. Відтоді існував лише один akariki, який правив всіма togо'iti (Laval 1938:138). Незважаючи на це "панування", становище togo'iti було достатньо незалежним, особливо по відношенню до urumanu, яких вони піддавали жорсткій експлуатації.
Через гірський рельєф островів з невеликими вузькими долинами без постійних потоків води, люди тут проживали і господарювали, в основному, довкола маленьких бухт уздовж побережжя (Laval 1938:285). Цей спосіб життя зумовлював ізоляцію, оскільки члени різних груп не могли легко контактувати один з одним. Togo'iti були власниками землі, хоча інколи гідний чиновник, жрець, воїн або ремісник отримував невелику ділянку як винагороду (Laval 1938:121). Для простолюдинів, що не мають права на землю, існували лише обов'язки перед їхнім господарем. Вони готували йому їжу і ловили йому рибу. Також на практиці вони могли виміняти у нього їжу на надлишки риби. За Салінсом (Sahlins 1958:268), "риби там велика кількість, особливо у внутрішній лагуні. Коралові острівці використовувалися як табори для полегшення доступу до риболовецьких ділянок. Рифи забезпечують молюсками."
H. Рапа
Цей невеликий острів, разом із незначними, незаселеними скелями, розташований між 27°37' південної широти і 144°20' західної довготи, неподалік від тропіків. Розміри близько 6,5 на 9 км, а площа суші 39 км² (Hanson 1970:6). Острів являє собою вулканічний кратер, східна сторона якого зруйнувалася, залишивши головну бухту в якості захищеної гавані. Найвища вершина центрального гірського ланцюга — Пераху, 633 м. З цього центру розгалужується багато хребтів, що закінчуються біля берегів океану, інколи в скелях заввишки декілька сотень метрів. Між ними лежать невеликі долини з крутими схилами, омивані безперервними потоками. За даними Хансона (Hanson 1970:16), близько 5-8 км² — відносно пласка земля, придатна для вирощування таро. Проте, оскільки число жителів на момент відкриття оцінюється Олівером (Oliver 2002:33) в 1,500, а Хансон (Hanson 1970:661) підкреслює відносно хорошу ситуацію з провізією, здається вельми вірогідним, що фактична кількість оброблюваних територій могла бути більшою. Можливо, це щось близько половини площі острова, скажімо, 15 км². В цьому випадку середнє число людей на км² сягало десь 100 чоловік. Вирощування таро на "ставкових полях" було основною сільськогосподарською діяльністю, всі придатні місця використовувалися. Села будували на гірських хребтах, аби не втрачати орні землі. Важливий внесок до продовольчого постачання внесло рибальство, а яйця птиць, знайдені на скелях, стали значним доповненням до раціону (Hanson 1970:80-1).
Острів був відкритий у 1791 році Ванкувером, він дав короткий опис, але не висадився тут (Van Bakel 1989:141). За винятком декількох коротких візитів місіонерів і торговців, не було відвідувачів, які зупинялися протягом тривалішого періоду часу. Тому наші знання про Рапа є досить фрагментарними до відвідин місіонера Кайллота (Caillot) на початку ХХ сторіччя, антропологів Стокса (Stokes; в 1921), Хансона (Hanson; у 1964) і археологів Норвезької археологічної експедиції (у 1956), які вивчали городище (Hanson 1970). Про ранню колонізацію острова відомо небагато, припущення варіюються від 850 до 1300 років нашої ери (Van Bakel 1989:148).
Суспільно-політична структура Рапа була заснована на ідеї Дому (названому "ремедж" Хансоном, 1970, та Стоксом, 1930). Було проведено розмежування між "племенами", "кланами" і "сім'ями". Термін "плем'я" використовувався для населення однієї затоки або долини. Це була також політична одиниця, яка охоплювала не більш ніж одне село на пагорбовому городищі, вершині гірського ланцюга (див. малюнок Kirch 1984:214). Налічується близько двадцяти п'яти поширених по острову городищ, що займають височини уздовж центрального гірського хребта (Kirch 1984:212; Hanson 1970:236). "Плем'я" було розділене на низку родів, місцевих союзів, які живуть на землі засновника роду (Hanson 1970:21). Ідеологічно всі вони були нащадками цього родоначальника, але на практиці всі, хто був прийнятий в групу, вважалися її членами. Рід був поділений на декілька сімей (домогосподарств або великих сімей). Родовід був агамним: члени роду могли одружуватися як всередині нього, так і поза ним (Hanson 1970:19). Генеалогічне старшинство стало основою статусу і лідерства. Соціально населення Рапа було розділене на три рівні: ariki — головні сім'ї, hui ragatira — землевласники, kio —безземельні. Схема нагадує таїтянську структуру. Соціальні розбіжності між різними рівнями головним чином залежали від статусу. Відмінності у владі невеликі. Kiо були молодими людьми, які ще не володіли терасами з таро. Вони, звичайно, не були рабами, але їм додатково доводилося старанно працювати на благо сім'ї, до якої вони належали.
Незважаючи на ознаки посилення політичної централізації в доісторичні часи, під час відкриття (і довгий час після цього) села на пагорбових городищах були незалежними одиницями. Напруженість у відносинах між селищами була високою, часто відбувалися війни. Зіткнення ніколи не були досить успішними, оскільки ніяка з протиборчих сторін не могла захопити потужні форти. Збитки, які наносилися такими битвами, як правило, обмежувалися знищенням полів таро іншої сторони, потраплянням військових до полону або просто привласненням продовольства. Все це було пов'язано з нестачею зручних земель. У 1887 році Рапа став французьким протекторатом (Van Bakel 1989:150-1).
I. Острів Пасхи
Острів Пасхи, або Рапа-Нуї, знаходиться на найдальшій відстані від первинної батьківщини полінезійців. Це — крихітна пляма у величезному океані, 27° південної широти, 109°25' західної довготи. Перші поселенці прибули сюди раніше 1000 року нашої ери. Кірх (Kirch 1984:267) допускає час після 600 року, а Ван Тілбург (Van Tilburg 1994:43) думає до 800 року. Дата відкриття європейцями добре відома: Пасха, 5 квітня 1722 року (Roggeveen 1838:101). Не зважаючи на вражаючі статуї, голландські гості вважали остров'ян бідними. Вони визначили, що один з них був свого роду "королем" або "старостою" (Roggeveen 1838:109,118). Кук (Cook 1969:339-45), відвідавши острів Пасхи приблизно п'ятдесят років опісля, підтвердив, що люди були дуже погано забезпечені. Король/староста втратив залишки свого статусу і більшість статуй були знесені. Проте Лаперуз (Lapérouse 1987:49-64) в 1786 році описав більш благополучну картину жителів.
Острів має площу близько 160 км², включно з пагорбами та високими вулканічними конусами. Безперервні водні потоки відсутні, більшість опадів потрапляють прямо в пористі вулканічні ґрунти (Kirch 1984:264; Mccall 1994:36). Тут можна вирощувати таро, батат, ямс, банани і цукрову троснину. Хлібне дерево тут не зустрічається через кліматичні умови, острів лежить неподалік від тропіків. Відсутність рифа серйозно обмежувала рибальство. Оцінки чисельності населення на 1500 рік н. е. варіюються від 10,000 (Mccall 1994:17) до 7,000 і 9,000 (Van Tilburg 1994:52). Таким чином, представляється справедливою оцінка в 8,000. Таку кількість мешканців було б важко прогодувати і забезпечити всіх житлом. Встановлено, що до 1500 року більше половини території, або близько 100 км², використовувалися в сільському господарстві, що означає в середньому 80 людей на км² орних земель (дані по Oliver 2002:32; трохи адаптовані). За даними археологів Маккоя (Mccoy 1979), Вана Тілбурга (Van Tilburg 1994) та Макколла (Mccall 1994), після 1500 року сталося значне скорочення площ оброблюваних ділянок у зв'язку з надмірною експлуатацією і погіршенням клімату, привівши до помітного зменшення чисельності населення. Маккой стверджував (Mccoy 1979:142), що кількість мешканців на момент прибуття Роггевена, ймовірно, не перевищувала 3,000 і навіть могла бути меншою. Як відзначив Томас (Thomas 2003:222), резюмуючи ситуацію, яку застав Кук: "Земля представлялася безплідною, людей було порівняльно мало, їх сади були невеликими, а доми примітивні, та й в цілому, місце потребувало продовольства". Важко визначити, якою була площа орних територій на той момент. У 1786 році Лаперуз (Lapérouse 1987:58) оцінив: лише 10 % земель (16 км²) були у використанні, інші були дуже бідними. Якщо це вірно, то буде свідчити про не менше 187 людей на км². Враховуючи низьку якість ґрунту, це число виглядає дуже високим. Можливо і таке, що землі використовували більше, ніж думав Лаперуз, або кількість жителів була менша.
Спочатку соціальна організація Рапа-Нуї була досить складною. Французький антрополог Метро (Métraux 1965) опублікував перші достовірні дані, засновані на інтерв'ю та аналізі традицій. На його думку, існували два великі племінні союзи родових груп (клани? ремеджі? доми?), кожен серед них займав один з країв острова (Métraux 1965:132-3). Ці погляди лягли в основу багатьох нещодавніх публікацій. Згідно Макколлу (Mccall 1994:33), дві групи, Tu'uaro та Hotuiti, були конкурентами, але в той же час мали і спільні шлюбні відносини. "Дружина чоловіка була сестрою його противника, а його власна сестра берегла будинок його ворога." Ці делікатні стосунки характеризувалися війною, торгівлею і співпрацею, особливо колективними церемоніями. Найбільш вагомими були зведення великих статуй на платформі — ahu (Esen-bauer 1989:87-108), а враховуючи розміри острова з чисельністю населення, їхня кількість приголомшує. Ван Тілбург (Van Tilburg 1993:89) порахував в цілому у процесі дослідження 886 монолітних пам'ятників, з яких не менше 269 вийшло успішно перенести на платформи ahu. Саме по собі їхнє зведення було згубним для довкілля. Все частіше відбувалась розчистка первісних лісів та чагарникової рослинності, внаслідок чого виникала ерозія ґрунтів і втрата дорогоцінного ґрунтового покриву. Одночасно з цим зменшувалася вологість ґрунту, збільшувалася швидкість випару, а існуючі поля таро піддавалися сильному вітру. Втрата лісів також знаменувала нестачу деревини. Каное більше не могли будуватися, привівши до скорочення можливостей для рибальства.
В результаті погіршення демографічної і економічної ситуації, люди втратили віру у своїх священних лідерів, які через їхні очікувані стосунки з богами і предками, повинні були забезпечити родючість і процвітання (Thomas 1990:28-33; зіставляється з становищем Маркізьких островів). Через деякий час вони були замінені matatoa — військовими лідерами, які як свого роду бігмени захопили владу (Van Tilburg 1994:87-90). "Міжплемінні конфлікти, захоплення земель та майна сильними групами в слабкіших, а також поневолення завойованих груп були результатом цієї ситуації перенаселеної екосистеми, що дедалі погіршувалась."¹⁴ Таким чином, з'явився на світ страждаючий від бідності острів Пасхи, який бачили і описували відвідувачі вісімнадцятого сторіччя. Проте не зрозуміло, які саме жителі значилися лідерами, з ким зустрічалися Роггевен, Кук і Лаперуз. Вони, можливо, були бідними нащадками колишніх верховних правителів, або, либонь, деяких бігменів.
¹⁴ Kirch 1984:274, 1994:278; Mccoy 1979:159-61; див. також Mccall 1994:43, який вважає що "сильна ворожнеча була рідкістю".
Обговорення
Тепер можна шукати відповіді на питання про те, як древня полінезійська культура (ДПК) розвинулася в різних формах, описаних у тематичних дослідженнях. Представляється доцільним допустити, що первинні поселенці несли з собою культуру з острова (островів) свого від'їзду. Тут слід підкреслити момент: поселенці, які залишили Тонга або Самоа багато років тому, безумовно, узяли з собою ДПК в її первозданному вигляді. Проте ті, хто в подальші роки залишили колонізовані острови (такі, як Маркізькі або Таїті), ймовірно, взяли з собою культуру, яка вже була змінена новим оточенням, хоча неможливо точно сказати, якими були ці зміни. Той факт, що можна встановити різницю між культурами західної і східної Полінезії, свідчить про те, що відбулися перетворення. Берроуз (Burrows 1940:325) був одним з перших вчених, який виділив центральну і західну культури в Полінезії. Це розмежування прийняли і розвинули багато учених (Goldman 1970:581-4; Kirch 1984:25-8). Тут будуть згадані деякі з них. У переданнях східної Полінезії розповідають про далеку батьківщину— Гаваї, звідки прийшли їхні предки. Ці перекази не зустрічаються в районі Тонга-Самоа (див. стор. 227-32; див. також Buck 1960:296). Жерці були добре організовані в групи і грали велику роль в східній Полінезії, тоді як у західній Полінезії їхній вплив і об'єднання залишалися набагато менш розвинутими (Kirch 1984:64; Valeri 1985; Claessen 1995; Douaire-marsaudon 1998). На Гаваях і Таїті зводили великі храмові комплекси — marae (Oliver 1974; Kirch 1984; Kolb 1994), тоді як на Тонга malae був лише зеленою галявиною, де проводилися збори (Gifford 1929; Douaire-marsaudon 1998). З іншого боку, в Полінезії всюди зустрічаються великі кам'яні споруди, такі як langi та faitoka, також H'amonga-а-maui на островах Тонга (Burley, 1998 рік), кам'яні городища і платформи на Тонга і Самоа (Mariner 1819; Herdrich та Clark 1993; Clark 1996), майданчики для будинків на Маркізьких островах (Thomas 1990), пагорбові городища на Рапа (Hanson 1970) і плити зі статуями на острові Пасхи (Esen-baur 1989; Van Tilburg 1993, 1994). Інша відмінність між заходом і сходом полягає в тому, що таємні спільноти, такі як таїтянські areoi і kaeoi на Маркізьких островах, трапляються лише в східній Полінезії, те ж саме стосується до церемоніальної ролі, яку грають пір'яні пояси на Гаваях і островах Товариства (Rose 1978; Claessen 1995). Ні пір'яні пояси, ні таємні спільноти — не грали жодної ролі у західній Полінезії. Ці розбіжності, можливо, викликані відмінностями серед груп ранніх мігрантів, які отримали подальший розвиток в їхньому новому оточенні, звідки вони були ввезені на нововідкриті острови. Протягом деякого часу між островами існували регулярні контакти, хоча вони, мабуть, обмежувалися певними територіями (Claessen 1988; Sand 1993; Burley 1998; Cachola-abad 1993). Зв'язки значно скоротилися незадовго до моменту прибуття європейців (Sharp 1957; Irwin 1992).
Тематичні дослідження показують, що культура полінезійців істотно не змінилася після колонізації віддалених островів. Дійсно, в перші роки після свого прибуття до нових районів поселенці безжалісно експлуатували їх. Археологічні знахідки свідчать, що місцева флора і фауна була знищена до такої міри, що жителям незабаром довелось повернутися до традиційних продуктів, які вони привезли з Гаваїв: таро, ямс, кокос і хлібне дерево, доповнені рибою, молюсками, курами і свинями. Ще один нюанс: не скрізь можна було використовувати звичні рослини. У деяких місцях хлібного дерева не вистачало через несприятливі кліматичні умови, наприклад, на острові Пасхи. В інших місцях, зростанню таро перешкоджала відсутність належної кількості води (Маркізькі острови). На атолах таро саджали в затоплені або залиті водою ями, це вимагало великих затрат праці. Зрошувальні роботи на Гавайських островах значно збільшили простір для посадки таро. Разом з цим, в інших частинах даного архіпелагу площа для сухого вирощування таро була значно розширена (Kirch 1994; Ladefoged, Graves та Mccoy 2003). Сліди рибальства та збору моллюсків були виявлені усюди, хоча на острові Пасхи ці види діяльності були обмеженими, через відсутність лагуни і належних каное. В цілому, не можна не зробити висновок про те, що з врахуванням місцевих умов економічний стан полінезійців в їх нових місцях проживання був приблизно таким же, як на Гаваях.
Ключові ідеологічні поняття залишилися тими самими. Боги були знайдені скрізь, хоча в західній Полінезії шанувався переважно бог Тангалоа, тим часом як в східній Полінезії з'явилась купа інших богів, наприклад, Кейн, Лоно і Ку (у гавайській орфографії). Вони шанувалися на багатьох островах, маючи різного роду особливості (Kirch та Green 2001:213-5; Valeri 1985; Oliver 1974; зіставляємо з Douaire-Marsaudon 1998). Останнім за часом виникнення, можливо, був Раїатеанський бог Оро, який перекочував до Таїті на початку XVIII сторіччя, де спроби зберегти оригінальний образ і пір'яні пояси, пов'язані з його ритуалом, призвели до нещадних війн (Claessen 1995). Поняття mana, tapu і noa, хоч вони і мали деякі відмінності, виявлені всюди у Полінезії. Те ж саме стосується і соціально-політичної організації. У всіх тематичних дослідженнях соціальна структура була заснована на Домі, концепції, що має під собою на увазі систему спорідненості, яка характеризується первородством і старшинством. Критерієм для стратифікації є відстань людини від старшої лінії походження. Це уявлення було знайдено в древній полінезійській культурі (Kirch та Green 2001:213-5). Походження старшої лінії простежувалось до перших людиноподібних божеств, а через них — до богів. Це пов'язувало главу старшої низхідної групи зі світом богів, і він опосередковував простолюдинів до божеств був зумовлений ним (Thomas 1990:28-33). З часом структура спорідненості, особливо на більших, населеніших островах, адаптувалася до нової реальності. Колишні родинні зв'язки між вищими і нижчими гілками груп були розірвані, і, крім того, був розроблений нелінійний принцип, згідно з яким люди могли спробувати підвищити свій статус, використовуючи або батьківську, або материнську лінію походження (Goldman 1970:420-8). В деяких випадках верховні вожді — наприклад, тонганські tui tonga, таїтянські ari'i rahi та гавайські ali'i nui — були близькі до того, щоб вважатися богами. В той же час на Маркізьких островах і острові Пасхи священні вожді втрачали своє високе становище внаслідок неможливості виправдати надії людей на забезпечення народжуваності і процвітання. Погіршення стану довкілля у поєднанні з надмірною чисельністю жителів зробило недосяжним виконання таких зобов'язань, унаслідок чого вожді втратили свою легітимність.
Таким чином, становище вождів тісно пов'язане з народжуваністю і процвітанням. Деякий достаток був необхідним для функціонування вождівської системи головним чином (як це відбувається всюди на землі). Такі родючі острови, як Тонга, Таїті або Гаваї, можуть похизуватися багатими, вражаючими головними вождями. Є навіть вагомі причини вважати ці суспільства ранніми державами (Claessen та Skalnik 1978; Van Bakel 1989, 1996; Claessen 2005). Були суди, свята, церемонії, гарні костюми, складна система світи, і, звичайно, велике населення простолюдинів, чия важка праця зробила всю розкіш можливою. Для забезпечення того, аби значна частина створюваної ними продукції доходила до урядових центрів, була створена складна система чиновників нижчої ланки, і, зрештою, силові структури, які допомагали податковим органам виконувати свої зобов'язання. Малі острови з невеликою чисельністю жителів та обмеженим виробництвом провізії та товарів неминуче не могли підтримати аналогічний стиль керівництва. Події на Маркізьких островах та острові Пасхи, де вожді втратили свої позиції через нестачу їжі і товарів, говорять багато про що. На Мангарева, де економічний стан також був незадовільним, лише з великими труднощами, невелике число видатних діячів змогли зберегти той чи інший статус. Рапа представляє собою картину бідної економіки та розділеного населення. Жоден з амбітних військових вождів або старост не змогли узяти верх, оскільки пагорбові городища були неприступні. Таким чином зберігався статус-кво. Ну і зрозуміло те, що жодна складна соціально-політична організація не може розвиватися на атолах. Невелика популяція, обмежені ресурси і крихітні острівці перешкоджали будь-якій серйозній боротьбі за статус і владу. Збереглися лише сліди традиційної спорідненості. Чимало питань викликає ситуація із багатим, родючим і процвітаючим Самоа. Тут не було знайдено жодної складної соціально-політичної структури, хоча можна розпізнати сліди її існування в минулому (Clark 1996; Tcherkézoff 1997). На практиці вся влада знаходиться в руках сім'ї matai. Ця унікальна ситуація, швидше за все, пояснюється відносно низькою щільністю населення архіпелагу і тим фактом, що кожен самоанець може претендувати на родинні стосунки з іншими сім'ями. Коли рішення приймаються всупереч бажанню тієї або іншої особи, він або вона можуть виїхати в інше селище та об'єднатися з іншою сім'єю. Прийом людини був гарантований, оскільки в кожному поселенні не вистачає людей. Така можливість втечі перешкодила розвитку (або збереженню) сильного керівництва, навіть незважаючи на наявність ідеологічних обґрунтувань ієрархічної структури.
Зростання населення сприяло і руйнуванню традиційних родинних зв'язків. Соціальна відстань між вищими і нижчими членами родової групи на деяких островах стала настільки великою, що колись спільні шлюбні стосунки між ними більш не вважалися бажаними. На Таїті таким чином відмінності розвинулися в ari'i, ra'atira і manahune. Для ari'i підтримка ідеології родового походження була важливою, оскільки саме властивості цієї системи визначали ранг, статус та владу. Можливо, що високопоставлені ra'atira також зберегли деякий інтерес до цих правил, оскільки вони були нащадками нижчих ari'i. Для manahune взагалі не було причин берегти ідеї рангу і статусу. Цей клас не мав ні рангу, ні статусу, ні влади (Claessen 1978). Аналогічна ситуація склалася на островах Тонга, де первинні зв'язки між простолюдинами і вождями були втрачені, оскільки знов і знов фаворити верховних вождів призначалися сільськими старостами, знаттю, які не мають жодних зобов'язань перед жителями селищ (Decktor Korn 1978). Події у такому ж дусі відбулися і на Гавайських островах.
Для пояснення розвитку Полінезії, в еволюційних термінах ми використовуватимемо модель комплексної взаємодії (пояснюється в пункті "Острова Самоа"). Що стосується трьох чинників цієї моделі — ідеології, економіки і суспільного формату — можна відзначити наступні моменти:
1. Ідеологія полінезійців на їхній батьківщині і в нових селищах залишалася на диво схожою. Сталися деякі незначні зміни і адаптації, такі як поява нових богів та розвиток храмових структур в східній Полінезії, з супутнім підйомом духівництва. Поняття tapu, mana і noa були виявлені скрізь. Те ж саме стосується і системи спадкоємства, вираженої в концепції Дому. Хоч в цьому відношенні і сталися деякі зміни, більшість з них були пов'язані з новими обставинами, такими як втрата інтересу до питань статусу серед простолюдинів, де низхідні групи були дуже великими, а також зменшеною формою структури на атолах.
2. Економіка залишилися, в основному, такою ж, як і на Гаваях. Після періоду, протягом якого нове середовище було серйозно пошкоджене (вирубка лісів, полювання на нові види), поселенцям довелося повернутися до традиційного виробництва продуктів харчування (таро, ямс, хлібне дерево, кокоси, свині, кури, риба). В деяких випадках довкілля було дуже бідним (атоли) або несприятливим (за межами тропіків) для збереження всіх традиційних культур. Проте за великим рахунком, в полінезійській економіці не сталося істотних змін до прибуття європейців (що виходить за рамки даної статті).
3. Тому представляється, що відмінності в полінезійській культурі, і особливо в її соціально-політичних аспектах — пов'язані головним чином з відмінностями в суспільному форматі. Цим чинником визначається чисельність населення з точки зору засобів виробництва і площі наявних орних земель. Відповідні дані по дев'яти випадках наводяться тут в порядку збільшення числа людей на квадратний кілометр оброблювальних ділянок (в кінці статті посилання на діаграми). Острів Пасхи з'являється тут двічі через великі відмінності у місцевій ситуації станом на 1500 і 1800 роки. Слід підкреслити, що число жителів на 1 км² орних земель острова має вирішальне значення для нашої концепції.
З приведених вище даних витікає, що Самоа має найменше середнє число людей на км² орних земель. Це дозволило людям оминути утисків. Наслідком цього була слабко розвинена суспільно-політична організація. У наступних чотирьох випадках (Тонга, острів Пасхи I, Таїті, Гаваї) число жителів на км² орних земель більше. Тут було менше шансів знайти вільні території для заселення, відшукати гостиннішого сільського старосту або здійснити інші форми втечі. На Гавайських островах відчувалася певна форма демографічного тиску, проте ресурси островів були достатньо великі, аби покрити витрати на обширну ієрархію. Регіони цієї категорії керувалися могутніми вождями, і тут можна встановити існування ранніх держав. Середня чисельність населення, як і раніше, складала менше 100 осіб на км² оброблюваних ділянок. На островах, що відносяться до наступної категорії, спостерігаються значні відмінності в соціально-політичній організації. Пукапука ж має лише невелику площу і невелику число жителів, що робить неможливим розвиток складнішої структури, описаної вище. На Рапа не виникло жодної складної організації через розділення уродженців острова на невеликі незалежні групи, і жодному з керівників не вдалося узяти верх над іншими. Число людей на квадратний кілометр оброблюваних земель досить велике, тому жодного значного достатку не могло бути вироблено. Соціальний формат не сприяє подальшому розвитку. Маркізькі острови, а також пізніша ситуація на острові Пасхи (II) свідчать про те, що дуже велике число жителів на км² орних земель (значно більше 100 на км²) призвело до виснаження економіки і розвалу існуючої суспільно-політичної організації. Пропускна спроможність островів, з врахуванням наявних аграрних технологій, була недостатньою для виробництва надлишків продовольства і товарів, необхідних для підтримки складної соціально-політичної системи. Таким чином, здається, існують обмеження пов'язані з форматом суспільства. Якщо площа орних земель складає менше певного числа осіб на квадратний кілометр, то формування сильного політичного керівництва не відбувається, як це мало місце в Самоа. Це можна назвати нижньою межею соціально-політичного розвитку. Також, схоже, існує також і верхня межа: коли число людей на км² орних земель значно перевищує цю межу, соціально-політична організація скорочується або розпадається. Таке правило може бути порушене лише у виняткових обставинах, як було в разі Мангареви. Тут добре організована система терору тримала населення під контролем.¹⁵
¹⁵ За межами Тихого океану можна знайти декілька випадків (ранніх) держав, які добре збереглися, не маючи обмеженого економічного виробництва. У цих випадках такі види діяльності як торгівля, бартер, пограбування або завоювання, були засобом того, щоб звести кінці з кінцями. Наприклад, таке було з вікінгами, ацтеками і королівством Карла Великого (Claessen 2000a).
Той факт, що існуюча раніше соціально-політична організація зіграла важливу роль в розвитку подій на різних островах, чітко прослідковується в тематичних дослідженнях. З одного боку, авторитет лідерів (хай то будуть вожді або жерці) інколи був "позитивним". Вони стимулювали виробництво, захищали людей, клопотали перед богами за них і так далі. З іншого боку, їхній вплив інколи був "негативним" через велику кількість руйнівних війн, які вони вели внаслідок спадковості, статусу, честі, ідеології, а також через їхні утиски і експлуатацію простолюдинів. Таким чином, використання моделі комплексної взаємодії дозволяє встановити: еволюція полінезійської культури в багатьох її варіаціях обумовлена головним чином відмінностями в суспільному форматі. Дехто може заперечити, що відмінності в соціально-політичних системах обумовлені економічними відмінностями, оскільки обсяг виробництва на деяких островах є дуже низьким для розвитку і підтримки складної суспільно-політичної організації. Це зауваження само по собі вірне. Тоді виникає питання: за яких обставин острів не в змозі прогодувати своє населення або виробити надлишки? Приведений вище аналіз показує, що за економічним дефіцитом ховається справжній винуватець, а саме рівновага/дисбаланс між чисельністю населення і наявними квадратними кілометрами орних земель (з врахуванням існуючих сільськогосподарських методів), або, як ми називаємо, — соціальний формат.
Думка про те, що полінезійські культури є варіаціями однієї і тієї ж теми, обґрунтовується висновками, зробленими в цій статті. Вони підтверджують погляди, сформульовані близько двохсот років тому Куком, Форстером та Лаперузом (див. Thomas 2003:224-8).